Сивий Капiтан (на украинском языке) - Владимир Владко

- Креслення i записи закопанi пiд магнолiєю, як я i сказав вам, ствердив Ернан.

- Не брешiть! Там нiчого немає. Чи скажете ви, нарештi, де ви їх сховали?

- Клянуся, що вони там. Я сам закопував їх пiд магнолiєю! Може, ви в чомусь помилилися, не там шукали...

- Не базiкайте нiсенiтницi, Рамiро! Не вам учити нас шукати! В усьому садку не лишилося сантиметра неперекопаної землi. Кажiть, де креслення й записи?

Ернан мовчав. Його пальцi були стиснутi до бiлого. Що вiн мiг сказати? Тепер вiн розумiв: креслень i записiв немає пiд магнолiєю, де вiн їх тодi закопав, тому що Хуанiта пiсля його арешту переховала їх. Це було єдине пояснення. Навiщо вона зробила це? Невiдомо. Та сказати про це слiдчому означало б наразити її на новi муки, новi страшнi допити. I Ернан мовчав.

- Отже, не хочете вiдповiдати? - погрозливо зауважив слiдчий. - Ну, що ж, ми спитаємо про це вашу дружину, Рамiро.

- Нi! Не робiть цього! Я розповiм усе. Я напишу все заново, нiчого не приховаю! Тiльки залиште Хуанiту, залиште!

Проте слiдчий байдуже махнув рукою:

- Нам потрiбнi креслення i записи. Поновлюючи, ви можете щось приховати. А нам потрiбно все. Скажете, де ви їх сховали?

Ернан безпорадно схилив голову. Слiдчий подзвонив.

- Вiдведiть його, - сказав вiн охоронникам. I кинув Ернановi наостанок: - Ви самi виннi, Рамiро, в тому, що ми змушенi далi допитувати вашу дружину. Але ми дiзнаємося, про все дiзнаємося, запевняю вас!

5. ВIДЧАЙ I ПОРОЖНЕЧА

Про те, що сталося потiм, Ернан Рамiро довiдався лише значно пiзнiше, в концентрацiйному таборi, куди його зрештою перевели пiсля року перебування у в'язницi. Слiдчий помилився, вiн нi про що не дiзнався!

Дивними, заплутаними шляхами дiстаються до вiдрiзаних од свiту довiчно ув'язнених людей звiстки! Кружним шляхом - вiд одного до другого й третього - мандрують тi звiстки, доки не дiйдуть до того, хто роками чекає їх, може, i краще було б тiй людинi зовсiм не знати нiчого, щоб не розiрвалося на шматки її серце, щоб невимовний бiль не розкраяв душу...

Слiдчий помилився. Хуанiта не сказала нiчого навiть пiд допитом третього ступеня, коли її катували безжалiснi фалангiстськi звiрi. Вона не витримала мук, вона померла пiд час чергового допиту, шепочучи побiлiлими губами:

- Ернан... Лорхе...

Помер i Анхело Альварес, який ще в слiдчiй в'язницi захворiв на сухоти. Переведений до концентрацiйного табору, вiн сконав протягом двох мiсяцiв. А маленький Лорхе?..

Пiсля арешту Хуанiти його вiддали до дитячого будинку, створеного фалангiстською полiцiєю для належного, з її погляду, виховання дiтей державних злочинцiв i довiчно ув'язнених. Це виховання було таким дбайливим, що маленький Лорхе, звиклий до пестощiв нiжної матерi, зiв'яв пiд муштрою фалангiстських опiкунiв, як тендiтна квiтка, позбавлена свiтла й вологи. Його не стало вже через пiвроку. А втiм, чи ж не такою самою була доля й переважної бiльшостi дiтей, якi потрапляли до тих будинкiв?..

Свiт, колись такий широкий, сповнений мрiй, прагнень, смiливих поривань i надiй, став тепер для ув'язненого номер 467 517, колишнього iнженера Ернана Рамiро, порожнiм. Був колючий дрiт табору, були стiни барака, була безглузда праця в каменоломнi, яка притуплювала свiдомiсть. I бiльше нiчого. Порожнеча в душi й серцi. Так минали мiсяцi, сiрi, одноманiтнi, так минув рiк, пiвтора. Iнодi ув'язнений номер 467 517 мимоволi згадував жорстокi, вкрай безсердечнi слова, якi промовив слiдчий, повiдомляючи його про переведення до концентрацiйного табору:

- Ви впертi, Рамiро. Але не менше упертi й ми. Ви вiдмовилися дати нам потрiбнi вiдомостi. То ваша справа. Ми могли б покiнчити з вами. Але не робимо цього. В концентрацiйному таборi ви матимете час усе добре обмiркувати. Ми не турбуватимемо вас нагадуваннями, ми терплячi. Здоровий глузд пiдкаже вам зрештою, що немає рацiї чинити дальший опiр. Ми мiцнiшi. Сила в наших руках. Табiр i його каменоломнi пiдтвердять вам це. I коли вони допоможуть вам зрозумiти, що краще скоритися, повiдомте нас. Ми чекатимемо, хоча б це тяглося й десятки рокiв.

"Краще скоритися", - сказав слiдчий... Мабуть, справдi, краще було б скоритися, тiльки тодi, з самого початку. А тепер - навiщо йому все те, що здавалося колись таким привабливим, важливим, дорогим? Навiщо й саме життя?.. Втрачене все: любима Хуанiта, маленький Лорхе, вiрний друг Анхело, зникли без слiду всi науковi записи, всi креслення... Порожнеча, суцiльна порожнеча! Чим мiг би вiн заповнити її навiть у тому разi, коли б скорився, пiшов на службу кривавим пройдисвiтам-фалангiстам? Адже тепер йому все байдуже, нiщо не зможе захопити його, запалити, як тодi, ранiше... нiщо, крiм, можливо, помсти катам. Але для цього треба було б вирватися звiдси, з-за колючих дротяних загорож концтабору. Та хiба ж це можливо?..

6. СПРАВУ РАМIРО ЗАКРИТО

Так звана "справа iнженера Ернана Рамiро" тим часом лежала на полицях управлiння полiцiї разом з сотнями й тисячами iнших "справ". Вона була закрита й передана до архiву лише тодi, коли полiцiя одержала вiд адмiнiстрацiї концтабору короткий рапорт, у якому зазначалося:

"Повiдомляємо, що ув'язнений номер 467 517 загинув пiд час перевезення партiї робочої сили з нашого табору до нових каменоломень на островi Сан-Карло. Морський транспорт уже виходив з гаванi, коли раптом у воду звалився недбало закрiплений якiр, потягнувши ланцюг за собою. Важкий ланцюг, розмотуючись, збив за борт ув'язненого номер 467 517, який перебував поблизу. Транспорт було негайно спинено, але знайти потерпiлого не вдалося. Очевидно, вiн був поранений чи вбитий ударом якiрного ланцюга i зразу ж таки потонув, про що й повiдомляємо".

Цей рапорт був пiдшитий до папки, що мала назву "Справа iнженера Ернана Рамiро". На самiй же папцi з'явився розмашистий напис червоним олiвцем:

"Справу закрити, передати до державного архiву. Ув'язненого номер 467 517 (вiн-таки iнженер Ернан Рамiро) вважати померлим".

...У рапортах i справах державної iберiйської полiцiї не знайшла, певна рiч, свого вiдбитку маленька i зовсiм незначна подiя, що мала мiсце через два тижнi пiсля перевезення партiї ув'язнених на морському транспортi до нових каменоломень на островi Сан-Карло. Ця, можливо, й справдi не варта уваги полiцiї подiя полягала в тому, що пiзно ввечерi до маленького будинку на околицi мiстечка Карданова, де жила старенька тiтка Хуанiти, пiдiйшов невисокий чоловiк у плащi з пiднятим комiром, у глибоко насунутому капелюсi. Чоловiк озирнувся, переконався, що поблизу нiкого немає, i тодi обережно постукав у вiкно.

Через хвилину вiкно вiдчинилось, i з нього визирнула стара жiнка, яка недовiрливо i боязко вдивлялася в напiвтемряву. Чоловiк мовчки зсунув капелюха назад i промовив усього кiлька слiв. Стара жiнка скрикнула вiд несподiванки й сплеснула руками. Чоловiк зробив знак перестороги i рушив до дверей будинку.