Сивий Капiтан (на украинском языке) - Владимир Владко

Капiтан iшов крокiв за п'ятнадцять попереду. Як i завжди, вiн був без кашкета, вiтерець ворушив його кучеряве каштанове волосся з срiблястим сивим пасмом. Вiн iшов рiвними, впевненими кроками, вибираючи шлях помiж камiнням i скелями. I тепер Олесь побачив, що в руках Сивого Капiтана був чи не цiлий оберемок квiтiв - червоних та бiлих троянд i гвоздик. Що це могло означати?..

Валенто трохи нахилився до юнака її тихо заговорив:

- Цi скелi, Олесю, бачили те, що навiки залишиться в серцi iберiйського народу. Вони бачили славних героїв, якi вiддавали життя за волю i щастя народу; бачили злочинцiв i вбивць, якi, засукавши рукава на скривавлених руках, байдуже розстрiлювали тих героїв... А, ти не знаєш цього! То слухай, я розповiм тобi.

Голос Валенто звучав глухо i схвильовано.

- Ще тодi, коли кривавий Фернандес захоплював владу, вiн знав, що зможе перемогти й утриматися тiльки в тому разi, якщо безжально знищить тих, хто стояв йому на перешкодi. А на перешкодi йому стояли чеснi люди. То були люди, якi розумiли, що Фернандес несе на багнетах своїх прислужникiв i наймитiв кiнець народнiй волi, несе народовi злиднi й лихо. Цi люди вирiшили боротися проти Фернандеса до кiнця. I вони перемогли б, вони вигнали б з країни i самого Фернандеса, i його поплiчникiв, коли б фалангiстському генераловi не допомагали зброєю чужоземнi фашисти, якi пiдтримували його. А в чесних людей не вистачило зброї - i вони змушенi були вiдступати перед озброєними до зубiв головорiзами Фернандеса...

Валенто на хвилину замовк - i Олесь не смiв порушити мовчання, бо вiдчував, як тяжко його друговi згадувати й говорити.

- Патрiоти вiдступали, - вiв далi Валенто Клаудо. - Вони змушенi були вiдступати в цей степ, вiдстрiлюючись iз-за скель. А фалангiсти оточували їх. I не було вже нiякого виходу... Патрiоти вiдстрiлювались до останнiх патронiв. Але скiнчилися й вони, тi лiченi патрони... Патрiоти не могли навiть кинутися в рукопашний бiй, бо назустрiч їм били автомати й кулемети фалангiстiв. Що лишилося їм робити? I вони вийшли з-за скель назустрiч убивцям, тримаючись за руки i спiваючи пiсню патрiотiв... Фалангiсти не задумалися нi на мить. Вони вiдкрили автоматний i кулеметний вогонь, впритул розстрiлюючи чоловiкiв i жiнок, старих i молодих, заливаючи суху землю гарячою кров'ю людей, в яких не лишалося нiякої зброї, крiм гордої пiснi патрiотiв... Люди падали бiля цих скель i вмирали... А тих, хто не мав щастя вмерти вiдразу, фалангiсти добивали пострiлами в голову...

- Мерзеннi вбивцi! - вихопилося в Олеся, що вiдчував, як збуджено, схвильовано стукотить його серце.

- Так загинули майже всi патрiоти, оточенi фалангiстами серед цих скель, - продовжував похмуро Валенто Клаудо. - Випадково врятувалися лише поодинокi люди, якi знепритомнiли вiд ран i фалангiсти вважали їх мертвими... Скiльки врятувалося тодi патрiотiв? Може - п'ять, може десять... iз кiлькох сотень тих, що загинули тут... Один з них лежав отам, бiля тiєї високої скелi. Вiн опам'ятався вночi, коли фалангiсти вже пiшли. Побачив навколо себе гори трупiв, гори мертвих друзiв... i хотiв залишитися серед них i померти разом з ними, померти, як i вони... бо навiщо людинi жити, коли вмерли тi, кого вона любила i хто любив її?.. Але тiєї ж ночi сюди прийшли селяни, що прочули про той жахливий розстрiл. Вони поховали мертвих i винесли звiдси кiлькох живих... в тому числi i цю людину...

- I це був ти, Валенто! Я знаю, це був ти! - збуджено вигукнув Олесь. Вiн i сам не знав, звiдки виникла в нього ця впевненiсть, але юнак усiєю душею й серцем-вiдчував, що то був Валенто Клаудо: стiльки суму, стiльки щирого глибокого почуття бринiло в його голосi...

- Хiба це, Олесю, має значення? - гiрко посмiхнувся Валенто. - Хай то був я, - що змiнюється вiд цього?.. Загиблих друзiв i товаришiв не врятуєш, не повернеш до життя... Ну, досить про це, тепер ти знаєш, що то за мiсце... i чому воно священне i для мене, i для всiх тих, хто любить народ Iберiї, пригнiчений кривавим Фернандесом i його поплiчниками...

- I тут буде ще великий пам'ятник, буде, Валенто, я вiрю в це! - палко сказав Олесь, стискаючи мiцну руку свого друга i заглядаючи йому в очi.

Валенто Клаудо мовчки схилив голову. Вони йшли поруч слiдом за iншими, наближаючись до високої скелi, яка немов панувала над сусiднiми. Ось Сивий Капiтан спинився бiля неї. Спинилися й iншi у глибокому, урочистому мовчаннi. Нiхто не рухався, всi мов завмерли, дивлячись на похмуру скелю.

На нiй, високо над землею, був викарбуваний простий хрест, а пiд ним слова:

"Живi - безсмертним!"

Рука невiдомого патрiота зробила в скелi цей напис, увiчнивши ним любов i повагу людей, якi залишилися жити, до тих, хто вiддав своє життя в iм'я народу i став безсмертним..

Мовчання тривало. Нарештi Сивий Капiтан високо пiднiс руки з бiлими й червоними трояндами i гвоздиками, наче простягаючи їх до похмурої скелi, яка була свiдком героїчної загибелi патрiотiв. Широким жестом кинув вiн угору запашнi квiти. Вони злетiли в повiтря i рясним яскравим дощем упали до пiднiжжя скелi, вкривши барвистим килимом суху землю бiля нього

I знов тривало урочисте мовчання, яке було справдi красномовнiшим вiд усяких слiв. Олесь вiдчув, як здригнулася рука Валенто Клаудо, яку вiн усе ще тримав, i побачив як по щоцi його друга скотилася важка сльоза.

Сивий Капiтан рвучко повернувся i, не дивлячись нi на кого, рушив назад, до "Люцифера". I так само мовчки всi кинули останнiй погляд на високу скелю, повернулися i пiшли слiдом за ним. Лише бiля автомобiля Валенто Клаудо сказав Олесевi:

- Сьогоднi, хлопче, роковини з дня загибелi патрiотiв...

Олесь мiцнiше стиснув його руку. Юнак зрозумiв чимало нового для себе за цей короткий час, слухаючи схвильовану розповiдь Валенто i потiм, стоячи в мовчаннi бiля високої похмурої скелi. Вiн зрозумiв, якi благороднi, глибокi почуття єднали людей, що оточували мовчазного i суворого Сивого Капiтана; вiн побачив мужню й щиру душу Валенто Клаудо, яку той вiдкрив перед ним, i вiдчув ще бiльшу повагу i симпатiю до нього i його товаришiв...

Як шкода, що вiн не знає нiчого нi про них, нi про оповитого похмурою таємницею Капiтана, нi про самий "Люцифер" з його чи не фантастичними можливостями! Хто цi люди, що скупчилися навколо Сивого Капiтана? Може, теж волелюбнi iберiйськi патрiоти, як i Валенто Клаудо? Напевне, так. Яку мету мають вони перед собою? Визволення своєї батькiвщини з-пiд ярма жорстокої фалангiстської диктатури? Але ж хiба спроможнi кiлька людей, бодай у їх розпоряжденнi й є "Люцифер", зробити щось вирiшальне в боротьбi з такою страшною силою, як фалангiстська органiзацiя, що обплутала цiлу країну, та ще й спирається на полiцiю, жандармерiю i вiйсько?..

Заглиблений у мiркування, юнак i не помiтив, як опинився бiля самого "Люцифера", перед легкою драбиною, що вела до його дверей. Раптом вiн несподiвано почув своє iм'я. Це звертався до нього Сивий Капiтан, що спинився у дверях машини.