Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке) - Джеймс Крюс

-- Нi, прадiдусю! Я допишу свого вiрша завтра. Сьогоднi чогось не пишеться.

-- Ну, як хочеш! Але вислухати мого вiрша можеш?

-- Аякже.

-- Ну що ж, тодi слухай!

Вiн вiдсунув дошку трохи вiд очей i прочитав:

Жук-поет

Матеус-жук по праву

Серед жукiв мав славу

Нiкчеми iз нiкчем.

I в будень, i в недiлю

Валявся вiн без дiла

Де-небудь пiд кущем.

Усi жуки путящi,

Поряднi, роботящi,

Й знайомi, i рiдня,

Говорячи про нього -

Матеуса дурного, -

Смiялися щодня.

Жуки вели розмови

Про гони та про лови

I взагалi про спорт.

Жучихи -- все про моди,

Про танцi-хороводи,

Салат, печеню, торт.

Матеус край дороги

Лежить, простягти ноги,

I дивиться на лiс.

Турботи вiн не знає,

Все пiсеньки складає

Й мугикає пiд нiс.

Коли їх хтось почує,

Його це не дратує,

Вiн радий, навпаки!

Спiва тихенько знову.

"Таж вiн поет, панове!" -

Дивуються жуки.

-- Ого, прадiдусю! -- вигукнув я. -- Оце-то врiзали ви нашим морякам!

-- Та вони й не помiтять цього! -- засмiявся прадiдусь. -- Але дарма! Головне -- щоб менi полегшало. А менi таки полегшало. До речi, я хочу їсти. Котра вже година?

-- Пора вечеряти.

-- Ну, то ходiмо.

Ми взяли дошки пiд пахву, перенесли їх через вулицю й поставили в кухнi. Прадiдусь неначе повiрив, що я хочу закiнчити вiрш удома. Але насправдi вiрш був давно готовий. То був абетковий вiрш до його дня народження, i я сподiвався, що горiшня бабуся перепише його та прочитає за святковим обiдом.

Ми повечеряли втрьох, бо моряки, видно, ще мали роботу в гаванi. За вечерею горiшня бабуся була напрочуд мовчазна. Часом вона без видимої причини примружувала очi, й не раз менi здавалось, наче вона мурмоче сама до себе якiсь вiршi.

Прадiдусь пiшов спати рано i, збираючись сказати добранiч, повiдомив, що завтра вранцi розкаже останню оповiдку.

-- А як вона називається?

-- "Павiльйон iз порцеляни". Добранiч, Хлопчак!

-- Добранiч, прадiдусю!

Я лишився у вiтальнi сам з бабусею. Я сподiвався, що вона покаже менi iменинний подарунок для прадiдуся. Але вона й словом про те не прохопилась, а спитала мене, яка може бути рима до лiтери "ха".

-- "Лопуха", бабусю!

-- Гм... "Лопуха" -- це добре! Чого ти так дивишся на мене, Хлопчак? Що, не можна спитати про риму? Може, ти думаєш, що я вiршую? Дуже помиляєшся! Тепер, коли прибув катер, у мене поважнiшi справи! Це гiрше, нiж нагодувати сiмдесятьох сiмох домовикiв!

Коли горiшня бабуся заговорила про домовикiв, я хутенько вибiг, гукнув крiзь дверi "добранiч" i з новим "Моряцьким щорiчником" потупав нагору, до своєї спальнi, де заснув, перше нiж прийшов дядько Гаррi.

ДЕНЬ СЬОМИЙ,

у який я познайомлю вас iз Президентовою родиною

та своїми татом i мамою.

Змальовано докладно день прадiдусевих iменин.

Доведено, як двiчi два -- чотири,

що моя горiшня бабуся вмiє вiршувати.

Розказано довгу iсторiю з ромом

i триразовим "Будьмо здоровi!".

А закiнчується день тим, що я потемки

йду з матроською торбою додому.

Останнiй день, який я мав пробути в домi горiшньої бабусi, випав майже безвiтряний, сонячний, безхмарний. Саме погода для дня народження!

Дядько Гаррi, коли я прокинувся, був уже з обома iншими моряками в гаванi. Але в сусiднiй кiмнатцi товкся прадiдусь.

Я швиденько натяг купального халата, потихеньку вийшов у коридор, рвонув дверi прадiдусевої спальнi й гукнув:

-- Зичу вам здоров'я, щастя й довгого вiку!

Прадiдусь, що намилив обличчя й збирався голитися, спочатку злякався, але потiм витер мильну пiну з губiв i вiдказав:

-- Усе це я вже мав: здоров'я, щастя й довгий вiк. I все ж дякую тобi за добрi побажання.

-- Вiдколи це ви голитесь? -- запитав я спантеличено. -- Ви хочете зголити бороду?

-- Нi, Хлопчак, хочу тiльки пiдправити й. Я роблю це раз на рiк, на день народження! Але мийся хутчiш та одягайся, разом спустимось до снiданку!

Урочисто вичепуренi, охайно зачесанi, ми через десять хвилин спустились до горiшньої бабусi, що подала снiданок до вiтальнi. Вона теж побажала прадiдусевi здоров'я, щастя й довгого вiку I пообiцяла на обiд велику несподiванку до дня народження.

-- У вiсiмдесят п'ять рокiв навряд чи для мене може бути несподiванка, Маргарето, -- сказав прадiдусь.

-- Побачимо! -- усмiхнулась горiшня бабуся.

Потiм ми поснiдали.

Коли ми вийшли на вулицю, менi стало трохи сумно. Бо я мав почути того дня останню оповiдку. Засмучений, увiйшов я до рибальської комори. Прадiдусь, що йшов попереду, пiднявся драбиною до токарнi. Але я гукнув:

-- Стiйте, прадiдусю! Зостаньмося внизу! Адже там, нагорi, ми тiльки вiршуємо!

-- Правда! -- з половини драбини вiдгукнувся прадiдусь. -- Тут, нагорi, ми вiршуємо. Тому я й iду нагору. Бо моя оповiдка буде про поетiв i про вiршi.

-- Он як! -- вигукнув я. -- Тодi справдi треба нагору.

I щабель за щаблем подався драбиною за ним.

У токарнi прадiдусь скинув святкового чорного сюртука, повiсив його на плечi Шкiрянiй Лiзбет, а потiм сiв на стружки, примружив очi й правою рукою мовчки показав менi на верстак. Я вискочив на нього, сiв тихенько й став чекати останньої оповiдки.

Чекати довелось недовго. Раптом прадiдусь пiдвiв голову, втяг губу й спитав:

-- Добре сидиш, Хлопчак?

-- Добре, прадiдусю! -- вiдповiв я. Тодi вiн почав свою оповiдку.

ПАВIЛЬЙОН IЗ ПОРЦЕЛЯНИ

Як серед трьох чи чотирьох сотень трiйчатих листочкiв конюшини знаходиться один щасливий, четвiрний, так i серед трьохсот шiстдесяти п'яти днiв року є один-єдиний щасливий день: двадцять четверте червня.

Хто народився в той день -- то щасливець, якому в життi, кажуть, справджуються всi бажання (якщо вони добрi й пристойнi). Часом буває й так, що двадцять четверте червня вщасливлює цiлу юрбу, коли серед неї знайдеться принаймнi троє таких щасливцiв.

Колись давно одна невеличка компанiя мандрiвцiв плавала китайською джонкою по Жовтому морю. А що саме було двадцять четверте червня i серед мандрiвцiв троє святкували день народження саме в цей день, то китаєць Лi, капiтан джонки, запропонував пливти навмання, полишивши стерно самiй долi.

Мандрiвцi, хоч їм стало трохи моторошно, погодились iз такою авантюрною пропозицiєю. Вони полишили себе й джонку вiтровi, хвилям i талановi.

Незабаром вони помiтили, що не довiряти талановi не було причин. Бо хоч вiтер був зовсiм слабенький, джонка на туго напнутих вiтрилах летiла по морю, мов грозова хмара по небу. I хоч бiля стерна не стояв нiхто, вона так легко обминала острови, мiлини та рифи, нiби нею кермував щонайвправнiший стерничий.

За годину джонка лишила китайський берег та побережнi острови так далеко позаду, що їхнi обриси вже танули в iмлi на обрiї. Довкола було тiльки море, а прямо попереду виднiла вдалинi невеличка темна цяточка.

Та цяточка швидко росла. Спочатку вона була з горошину завбiльшки, потiм -- зi сливу, далi -- з яблуко, а нарештi -- з гарбуз, i помалу мандрiвцi розпiзнали острiв, барвистий, строкатий острiв, що нiби плив назустрiч джонцi. Фреддi, молодий американець, пiднiс до очей бiнокль i сказав: "На островi є люди. Мiж квiтучими кущами я бачу дiм".

"Вибачте, а можна менi глянути в ваш бiнокль?" -- попросив доктор Меньє, лiкар-француз.

"Прошу!" -- вiдповiв Фреддi й простяг лiкаревi бiнокль.

Ця коротка розмова здивувала мандрiвцiв, i не без причини. Бо всi вони були з рiзних країн, говорили рiзними мовами i доти могли порозумiтися тiльки через перекладача... Фреддi говорив лише по-англiйському, доктор Меньє -- лише по-французькому. Але тут, на джонцi в Жовтому морi, вони раптом заговорили по-китайському. Це була дивовижна рiч, перша ознака незвичайних подiй.

Мiс Джулiя Амбрелла, лiтня незамiжня панна з Лондона, теж захотiла спробувати говорити по-китайському, i вийшло в неї якнайкраще! Вона вигукнула: "Я вже бачу дiм простим оком!" -- i в захватi замахала парасолькою.

"Справдi, -- погодилась панi Штенграхт, бiловолоса гамбуржка. -Я теж добре його бачу. Це дачний будинок iз пласкою покрiвлею".

В ту мить до джонки пiдлетiв баклан -- один з великих птахiв, що водяться на узбережжi Китаю, -- сiв на палубi й чемно спитав: "Дозвольте вас супроводити, панове? Мене звуть Фортунат".

"Може, ви народилися двадцять четвертого червня?" -- спитав його китаєць Лi, капiтан джонки.

Баклан кивнув головою.

"Звiдси й iм'я, -- зауважив доктор Меньє, парижанин. -- Бо Фортунат означає щось нiби Щасливець, панове!"

Мандрiвцi навiть не здивувалися, що цей птах iз чорним дзьобом, чорними крильми, чорними лапками, голою шиєю та зеленими, як морська вода, очима вмiє говорити по-людському. Коли чудеснi подiї йдуть одна за одною, до них звикаєш.

"Скажiть, пане Фортунате, ви знаєте цей острiв?" -- по-китайському спитав у птаха мiнгер де Вiльдер, амстердамський купець.

"Дванадцять рокiв тому, теж двадцять четвертого червня, я бачив, як вiн виринає з моря, -- вiдповiв птах iз замрiєю в зелених очах. -Але я не встиг на нього сiсти, бо вiн поринув знову".

"Сподiваюся, що це не мiраж!" -- сказав пан Меньє.

"А я хутенько сфотографую його!" -- гукнув Фреддi, американець. Вiдщебнув шкiряний футляр фотоапарата, наставив його, подивився в видошукач i клацнув затвором.