Археоскрипт (на украинском языке) - Василий Бережной

Летiли бiлi птахи i до маленького Туо. Мама брала його долоньку в свою, виводила у темряву вечора.

- Он бачиш, синку, золота зiрка сяє? А бiля неї кружляє Земля - планета наших прадiдiв... Звiдти летять до нас бiлi птахи.

- Такi, як ото у фiльмi?!

- Такi, синку.

- Ой, коли б уже швидше вони прилетiли! Я скучив за ними, я їх люблю...

Туо виростав, почав учитися, а птахи все були в дорозi... Якось серед дiтей поширилася чутка: прилетiли! Наче той вихор, кинулись вони до лiсу, причаїлись у кущах, придивляються, прислухаються... Дерева теж стрепенулись у чеканнi, деревам також сумно стояти у безгомiннi, тоскно. Але птахiв не було. Пiшла малеча додому заплакана.

Мама пригортала малого Туо, гладила по голiвцi i стиха спiвала пiсню про бiлих птахiв - вiдстань велика, холодна, а вони летять i летять, помахуючи бiлими крильцями, треба чекати, треба довго чекати свого птаха...

Промайнуло дитинство, настала юнiсть. I в душi прокинулась непереборна тяга до Землi, до отiєї загубленої крапочки в просторi, з якої вийшли його предки. Це було щось сильнiше свiдомостi, нiмий крик душi, її мiльйоннолiтнiй бiль. Може, то вчувався плескiт праокеану i шум пралiсу, збережений у глибинi якихось клiтин мозку?

- Тату, невже протягом тисячолiть нiхто не пробував побувати на Землi? - дивився блискучими очима на батька.

- Чому ж... - замислено вiдповiв батько. - Пробували. Знаходились ентузiасти. Тiльки нiхто не вертався. Може, гинули в космосi, може, лишалися на Землi - невiдомо.

- Я хочу побувати на Землi.

- Я тебе розумiю, сину. I в мене була така мрiя...

I батько розповiв про свою наукову роботу, про дослiдження простору, часу, якi мали вiдкрити цiлком новi способи комунiкацiй. Туо з великим ентузiазмом включився в роботу. Йшлося про те, щоб використати кривизну просторово-часового континуума, викликати таке його заломлення, при якому намiченi точки зближувалися б миттєво. Це означало, що з Фiлiї можна б було перейти на Землю так само легко, як до сусiдньої кiмнати...

О, бiлi птицi дитинства! Нащо ви поселились в душi? Чому не даєте спокою?

Лаконтр випив малесенький шкалик рому, поставив на тарiлку.

- Цiлком фантастична iдея, - сказав, подивившись на Туо, який сидiв, замислившись, певне, ще пiд враженням спогадiв. - Нiяких справдi наукових пiдстав...

- Але ж я тут, - випростався Туо. - Хiба це не доказ?

Лаконтр знову взяв пляшку i налив шкалика. Цокнуло шкло.

- Ну, знаєте... Я вважаю вас... генiальною людиною. Але ж i колись у нас були генiї, причому дуже яскравi. От хоча б Леонардо да Вiнчi...

- А звiдки тато знає, - перебила Марта, - можливо, Леонардо да Вiнчi i з'явився з Фiлiї, його бiографiя невiдома. А все, що вiн робив, випереджало свiй час на цiлi столiття!

- Ну, знаєш... - почав Лаконтр. - Ти ще скажеш: i Свiфт, i Ньютон...

- А що ж? - не вiдступала Марта. - Може, й вони. Можливо, навiть Ейнштейн...

- Фантазуй, фантазуй.

- А цiкаво, що сказав би тато, коли б... ну, сто рокiв тому йому хтось доводив, що можна буде розмовляти через океан, та й не тiльки розмовляти, а й бачити, скажiмо, з Парижа те, що дiється в Монреалi... Та ось ми вдома бачили Експо-67! Що б тодi тато сказав?

Лаконтр ковтнув рому i лукаво поглянув на доньку.

- Е... що б я сказав? Мене ж тодi не було!

- Так це ж iще сто рокiв тому... - Марта пiдвелася i, незграбно ступаючи, пройшла по кiмнатi. - Тодi вже вивчали електричнi явища. А що, якби про телефон, радiо i телебачення хтось розповiв тисячу рокiв тому?

- Певне, спалили б живцем... - пiдтримала Анiта.

- А тепер саджають до психiатрички... - гiрко усмiхнувся Туо.

- Ну, а як же, як вам удалося? - пiдвищила голос Анiта.

- Це вам так само важко зрозумiти, як, скажiмо, єгипетському фараоновi кiбернетичну машину.

- А все-таки?.. - допитувалась Анiта.

- Цiкава дитина, - усмiхнувся Туо. - Ну, що ти зрозумiєш, коли я скажу, що ми винайшли просторово-часовий посилювач? Бачила мiй дiамант? Це головна деталь. Дати йому живлення, визначити точку координат i... - Туо обвiв поглядом присутнiх, усi слухали його з зацiкавленням, навiть Луїза, яка й цього разу забула скинути фартушка.

- I що? - не втерпiла Анiта. - Що вiн посилює, цей прилад?

- Кривизну простору i часу. Можна миттєво перенестися в задану точку.

- Ой, так i у Нью-Йорк зовсiм же легко?..

- В тому-то й рiч, що нелегко. Небезпечно. Невелика похибка - i впадеш в океан, або опинишся на щоглi високовольтної лiнiї, або потрапиш пiд машину. А ще гiрше - на яку-небудь воєнну базу... На моєму лiтальному апаратi була досконала обчислювальна система, i я був дуже здивований, коли замiсть Центрума, побачив пустелю. Подумав: помилка в розрахунках. А виходить, обчислення були правильнi...

Анiта прихилилась до його плеча.

- Налагоджуй апарат, любий... Менi так хочеться побачити Фiлiю!

Туо подивився на Лаконтра, що крутив у пальцях порожнього шкалика, i сказав:

- Я хотiв би перекинути на Фiлiю птахiв...

- Чого-чого, а птахiв ми вам пiдберемо. Як у Ноєв ковчег - усяких по парi. Тiльки працюйте... над цим своїм апаратом. Кажiть, яких матерiалiв треба ще - завтра ж замовимо. Я, по правдi кажучи, хоч i не вiрю в це, але для вас, Туо, готовий зробити все, що можу.

- Вiзьмемо голубiв! - сплеснула в долонi Анiта. - Це ж, мабуть, вони птахи твого дитинства.

- Це навiть важко уявити, - замрiяно промовив Туо, - лiси оживуть... Наповняться щебетом, посвистом, тьохканням, клекотом... Птахи перелiтатимуть з гiлки на гiлку, з вершини на вершину, кружлятимуть у нашому небi... О, якби менi побачити птахiв у фiлiйському небi! Анiто, я був би найщасливiшою людиною...

- А як би порадiли дiти... - обiзвалася Марта. - Дiти люблять птахiв i тварин, бо дiти ближчi до природи.

- Дорослi теж люблять, - сказав Лаконтр. - Ви помiчали, якi в собак розумнi очi? А в коней? Уночi проти свiтла - великi зеленi смарагди...

Не втерпiла й Луїза, оглянула всiх веселими очима, ще й пiдморгнула:

- А менi найбiльше до вподоби курчата, гарно смаженi!

Всi, окрiм Туо, засмiялися на цей кулiнарний дотеп. Вiн же неначе й не чув: йому згадувалися казки, i бiлi птахи дитинства долали холодний космiчний простiр.

18

- Ох, i кумедний!

- Ну, й пустун!

- Бач, який бешкетник. Ти ж її порвеш!

- Нiчого, нехай грається...

Туо i Марта, смiючись, спостерiгали, як левеня тягало по килиму Анiтину сумку. Вчора вона забула її на канапi. Малий левчук надибав, схопив та й понiс у зубах по кiмнатi. Крутить мордою, наступає лапами, спотикається, падає, а тодi схоплюється i знову "полює" бiдну сумку.

- Цирк! Атракцiон! - смiється Марта, ходячи перевальцем, наче качка, слiдом за левеням.- Ату його!

Коли це стриб - тигреня. Лежало на крiслi, поклавши морду на лапи, водило жовтими очима за сумкою, - а вона так i мелькає! - i не втерпiло. Тигреня схопило ротом одну м'яку ручку, левеня - другу, та й ну тягнути в рiзнi боки. Уперлися лапами в килим, нацiлились веселими очима... Ох, i потiха!