Слiди на плинфi (на украинском языке) - Юрий Логвин

Спочатку вiн не бiг, а його просто тягли, несли за руки, а потiм звуки кугичок та сопелi почали пробиватись крiзь шум до його слуху. I наповнили його тiло полегкiстю i радiстю. Вiд цього й сила, й прудкiсть у ногах з'явились. I вiн вже гнав i гнав з усiма по колу, щосили б'ючи п'ятами.

Дебела вирвала його iз ланцюга танцюристок i помчала до вогню.

Вони вдвох просто перелетiли через тахнуче вогнище.

Коло знов розпалось.

Його хапали за руки iншi i стрибали з ним через вогонь.

Коли вiн почав стомлюватись, звiдкiлясь з'явилась товстуха кирпата, вирлата. Вона тягла великий оберемок свiжостятого очерету.

Пожбурнула його на яскраве полум'я.

Свiтло згасло.

Зашипiло й затрiскотiло мокре бадилля на жаринах.

Над багаттям заклубочився густий бiлий дим. I покрив усю галявину.

Тодi товстуха схопила свiй i хлопчикiв одяг i пiд покривом диму подалась у кущi. Хлопчик за нею.

Межи темного гiлля попереду викручуються, хилитаються пишнi бiлi стегна.

Ось тiльки руки простягни i торкнись.

Вiн не втримався - простягнув руку i торкнувся.

I вона стала i поволi повернулась до нього, просто вiддаючи себе всю на огляд i на дотик!

Вiн гладив i гладив її великий шовковистий живiт, торсав величезнi, неймовiрнi груди, м'яв пальцями набряклi, твердi сосцi.

Та ось вона вiдкинулась назад, вiдхилилась i стегнами, i животом, i рука Пiвника зависла в повiтрi.

Знов вiн бiг за нею по добре витоптанiй стежцi.

Ось вони з розгону вискочили на галявину, залиту срiблом мiсячного свiтла. Старезна засихаюча липа така чорна, наче обгорiла вiд блискавки.

Жiнка стала пiд липою, а Пiвник з розгону налетiв на неї, занурився лицем межи пишних гарячих грудей.

Вона впустила на срiблясту траву його мокрий одяг i показала рукою: "Вдягайся!".

Вiн розбирав, розправляв свiй одяг, а вона стояла в якихось двох кроках, не бiльше, вiд нього i поволi обертала намiтку.

Пiвник вiдчув, як вiд неї, вiд її мокрого важкого волосся тягне димом багаття i тонким ароматом любистку i ще якогось зiлля.

З усiх горбiв i ярiв над Либiддю долинали несамовитi пiснi та шалена музика.

Десь за горбами, на сходi пропiяв далекий пiвень.

Малий подивився на зорi - i здивувався - вони тiльки-тiльки зрушились. А йому здавалось, що проминула вся нiч i вже ось-ось настане свiтанок.

Жiнка широко розчепiрила пальцi i притисши до ключиць навхрест складенi руки з силою натискала на своє тiло, огладила всю по набряклих важких персах, по животу, по рвзлогих стегнах, пружно зiгнулась, пройшлась, втискаючи пальцi в тiло по колiнах i гомiлках.

Рвучко розправилась, i велетенськi перса загойдались, заметелялись з боку на бiк.

Заметеляла головою.

З усiх пагорбiв i мисiв рiки долинали шаленi ритми танцiв i нестримнi, запальнi голоси спiвачок.

Десь за пагорбами пропiяв ще раз пiвень.

I оголена товстуха схопилась за одiж i миттю накинула сорочку i вправними рухами доправила намiтку, пiдперезала сорочку крайкою.

Жiнка вже вдяглася, а малий обмотував ще онучi i натягав постоли.

Коли вiн пiдвiв голову, щоб ще раз подивитись на цю зграбну товстуху, бiля дерева нiкого не було.

Пiвник розчаровано похитав головою, а йому ж так кортiло спитати, хто вона i звiдки вона.

Тут вiн, обгортаючи крайку, з жалем згадав свого ножа. I лезо добре, i ручка поцяцькована.

Хоча добре, що ножа тiльки забрали, а могли ж i втопити. I хто б там почав допитуватись - хто втопив? Сам полiз у воду на Купала, от i захлинувся.

Вiн уже збирався полишити галявину i озирнувся на остаток. Високо на стовбурi, йому треба пiдстрибнути щосили, або подертись, встромлено його нiж, а на нiж завiшено вiнок iз волошкiв.

От яка добра та кирпата товста молодиця - приворожила йому якусь синьооку. I хитро як наворожила - вiн i не прохав. Адже йому такого ще й не належить, вiн ще малий, щоб заклинати й ворожити на якусь дiвку. А ця чарiвниця-товстуха своєю зграбною рукою потнула ножа в суху липу.

З розгону пiдстрибнувши. Пiвник видер ножа, i вiнок сам насунувся йому на руку.

Та на руцi вiн його нести не став, а натяг на голову.

I тут вiн зрозумiв - ця добра товста молодиця була й хитрюща - вона вивела його з iгрищ i не дала йому додивитись найголовнiшого - коли на передденнi будуть топити Марену i спалять Купалу. I водночас вона зробила його учасником потаємного, найпотаємнiшого ворожiння на плiднiсть. Саме про це ворожiння вiн, ще зовсiм безштаньком, чув, як говорили молодицi, озираючись, щоб не було де дiтлахiв старших. А на нього, безштанька, вони i уваги не звертали.

Вiн зрозумiв, що коли вiн голий з голими купальницями стрибав через багаття, що вiн був уособленням Ярила, що розпалює хiть, ярiсть i оплiднює все живе.

А цим вiнком i ножем товстуха нiби говорила: "Ось тобi щаслива ворожба! Тобi випало, бiльш нiж кому, тобi дозволили бiльш, нiж кому! Отож iди i мовчи, як належить дитинi! Як мовчить вiнок, як мовчить нiж, як мовчить сухий стовбур!"

Вiн поспiшив додому швидко й радiсно.

Перебiгав з пагорба в долину, i з долини знов на пагорб.

I ще Пiвник вирiшив мертво про все мовчати.

I тодi той, мiський Бог, зроблений на глинянiй дощечцi, з сяйвом навколо голови, нiчого не знатиме.

Нi, вiн його не обдурюватиме, богiв дурити не можна. Просто вiн мовчатиме, бо той Бог мiський. Вiн там всим розпоряджається. Вiн новий Бог. А старi боги живуть i в деревах, i в каменi, i в джерелах, i в блискавках...

А позаду нiч купальська сяяла вогнями, вибухала спiвом. Та поволi все затихало, бо вiн вiддалявся вiд рiчки i наближався до осель.

Та коли вже до пагорба лишалось зовсiм трохи, вiн побачив кiнськi тiнi, що рухались безшумно через белебень до невеличкого гайка. Впiзнав коней. Їхнi конi. Але не йдуть, а пливуть без звуку. I копита не б'ють об затвердiлу, як камiнь глинисту стежку!

Не iржуть i не порскають.

Вiн припав пiд кучу.

Уважно придивившись, побачив на спинi в Гнiдої, а саме це була вона, розпластану людську постать.

А з гайка пропищала дрiмлюга.

I, лежачи на Гнiдiй, тiнь теж вiдповiла голосом дрiмлюги.

Отже, це татi. I вони зводили п'ятьох їхнiх коней.

Малий натяг через голову вiнок на шию i потиху попрямував вiд куща до куща. Униз.

Щоб наблизитись непомiченим до гаю. Це йому вдалося. Чутке вухо хлопчика вловило слова суперечки двох:

- Чого ти один прийшов?.. Ви що, з ним подурiли?... Трьох коней було мало?.. Що вiн там робить?..

- Тих-х-хо! - Шипiв певно той, що приїхав, лежачи на Гнiдiй. - Там ще добрих двi кобили. Вiн їх ось-ось приведе!..

- Ану швидше вiдправляйся до нього i давай назад. Час уже до схованки. Ось-ось почнуть з iгрищ вертатись i нас побачать!

I схопив, певно, за горлянку того татя, що пригнав коней, бо вiн захрипiв.

- Зараз я,.. та зараз же...

I зразу ж вiд купини дерев вiддiлилась тiнь i побiгла пiдтюпцем через вiдкрите мiсце i вмить щезла за пагорбом.

Пiвник тихо-тихо, обережно-обережно посувався мiж кущами вперед i молив подумки нового Бога i всiх старих богiв, щоб вони розчистили його шлях до коней вiд сухих гiлок.

О диво, справжнє диво, певно, хтось почув його молiння, благання, бо жодна суха гiлка не трiсла пiд його постолами, поки вiн переходив до гаю.

Один чоловiк при оголенiм мечi, бо лезо зблисло, мов блакитна вода в чорнiм мороцi, перед Гнiдою присiвши, обмацував їй бабки.

Двi iншi кобили теж були в путах.

Ще двi iншi були прив'язанi до грушi-дички i тупцювали стривожено, та тупотiння їхнього не було чутно. На мордах хлопчик чи розгледiв, чи, скорiше, вгадав, - були затягнутi закрутки.

Малому стислося серце вiд уяви, який то бiль терплять конi.

Копита у всiх добре були завинутi ганчiрками. Все було так, як розповiдали старi холопи на боярськiй кухнi. Тiльки от зброя в татя була не обушок, не нiж, не сокира, а дорогоцiнна, яку може придбати тiльки дружинник чи багатий купець.

Хлопчик припадав до землi, часом повз навкарачках, i все до грушi-дички, до прив'язаних коней.

Йому вдалося з першого поруху вiдв'язати вуздечку однiєї кобили, I навкарачках полiз, полiз, тягнучи за собою повiд.

Вiн затяг її за кущi. Помацав путовi суглоби - не боркана.

Тодi зразу ж вхопився за закрутку, щоб звiльнити їй дихання. Спочатку нiяк не пiддавалася закрутка - так була линва перекручена. Та все ж, з рештою-решт, пiшла, i морда звiльнилась.

I кобила, задерши вишкiрену пащу, щосили заiржала, аж луна лупонула горбами.

Хлопчик, мов вивiрка, скочив на кобилу i вдарив її п'ятами.

Поруч виросла тiнь з пiднятим лискучим мечем. Меч свиснув тої митi, коли кобила робила перший стрибок.

Клинок свиснув i торкнув по вiнку i по шиї кобилi.

Кобила, збрикуючи, здиблюючись, геть очманiло понесла малого вгору до белебеня перед Золотими воротами.

Малий вчепився руками, i зубами прихопив густу гриву.

З рани прискала кров i бризкала малому на лице, на праву руку i ногу.

Вiн припав, прилiпився до кобили, молив усiх богiв i духiв не скидати його з обiсiлої кобили.

I тому вiн не бачив, як на просадi мiж кущами з'явилось двоє. Один вже зготувався - розкручує над головою обушок.