По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович

Почалося це з того дня, коли стало ясним, що троє військовополонених здійснили вдалу втечу і вже не можна сподіватися, що він, всесильний комендант, зуміє. повернути їх живими до табору. З того часу було здійснено ще дві втечі, зникло п’ять чоловік. Жодного з них упіймати не вдалося.

Відбувалося щось містичне, що ніяк не вкладалося в ретельно розроблену схему Шнейдера. Щось увесь час вислизало від осоромленого гауптштурмфюрера, чого він не міг усвідомити, збагнути. Справа була не тільки в тому, що втікачі ухитрилися зникнути без сліду, немов одягали на себе шапки-невидимки. Біляву Бестію над усе дивували й лякали нездоланний дух доведених до повного виснаження істот, їх розум, воля. Жалюгідні, обтягнуті шкірою кістяки жили, думали, боролися й здобували перемогу. Незбагненно!

Очевидно, в таборі існувала організація, яка готувала втечі. Намацати її за допомогою агентури не змогли. Багатоокий азіатський звір, загнаний до клітки з колючого дроту, не видав своєї таємниці дресирувальникові, не збирався скоритися йому, накопичував силу.

І раптом зовсім несподіване повідомлення — один з утікачів спійманий, його везуть до табору. Гауптштурмфюрер відчув полегшення. Все знову ставало на місце. Тепер він дізнається, хто й як підготовляв утечі. Він уміє допитувати…

Два дні після одержання телеграми Шнейдер знемагав від нетерпіння. Нарешті, до його кабінету привели запорошеного ротенфюрера з польової жандармерії. Шнейдер розкрив пакет і, прочитавши прізвище втікача, був прикро вражений. Виявилось, що спіймали Шкворнєва, того самого Шкворнєва, якого полонені в таборі вважали пришелепуватим і нагородили презирливою кличкою Слимак.

— Як він поводився в дорозі? — запитав Шнейдер жандарма.

— Ми з ним намучились, пане гауптштурмфюрер, — гидливо скривився жандарм.

— Були спроби втікати?

— Ні, він спокійний. Але жахливий сморід — він робить просто під себе.

— Симуляція божевілля?

Навряд. По-моєму, справжній псих. Безперервно молиться богу.

Шнейдер зробив необхідні помітки в паперах жандарма й відпустив його.

— Принесіть пайку хліба й казанок баланди. Викликати двох кращих перекладачів.

Коли все було готове, привели спійманого втікача. З першого погляду на Шкворнєва комендант табору зрозумів, що він нічого не доб’ється від цієї людини. З одного боку обличчя Пантелеймона було запухле й синє, вкриті струпами губи сочились кров’ю, сірі, затуманені стражданням очі дивилися на гауптштурмфюрера блаженно, всепрощаюче.

Шнейдер показав рукою на столик. Пантелеймон побачив хліб і казанок з баландою, яка ще парувала. На його обличчі відбилося радісне здивування, з трохи відкритого рота потекла слина. Але він не зрушився з місця, тільки сором’язливо посміхнувся й похитав головою. Сморід, що йшов від нього, був дійсно жахливим.

— Поясніть йому, що він одержить харчі, як тільки відповість на три моїх запитання, — сказав Шнейдер, не зводячи очей з полоненого. — Перше питання: хто допомагав йому тікати?

Пантелеймон, розгублено блукаючи поглядом, вислухав перекладачів, розуміюче закивав головою.

— Що він сказав? — нетерпляче запитав комендант табору, помітивши, що губи Шкворнева прошепотіли якесь слово.

— Він промовив: господь, — повідомив один з перекладачів.

— Господь, — похмуро підтвердив другий.

— Запитайте: хто й де їх переховував?

Перекладачі довго й наполегливо тлумачили полоненому, яка відповідь вимагається від нього. Слухаючи їх, Шкворнєв широко розплющував очі, кивав головою, бурмотів щось.

— Що він говорить? Перекладайте кожне його слово.

Перекладачі розгублено переглянулись.

— Він говорить незрозуміле… Бог… рука господня… Бог відвів руку, врятував мене…

— Здається, він сказав ще слово — «яма», пане гауптштурмфюрер.

— Яма? — пожвавився Шнейдер. — Запитайте, де була яма? В якій ямі він сидів?

Як не старалися перекладачі, Пантелеймон, у знемозі заплющуючи очі, твердив своє.

— Рука господня відвернула смерть від мене… Слава всевишньому… Вже скоро господь змилується… Благодать ізійде…

Обрезклий від щоденної пиятики помічник коменданта табору з неприхованою огидою спостерігав за сценою безглуздого, на його думку, допиту.

— Корчить дурня, — сказав він, не стерпівши.

Гауптштурмфюрер відламав половину пайки, простягнув хліб Шкворнєву. Він вирішив зробити ще одну перевірку, хоча вже не сумнівався, що має справу з божевільним Пантелеймон довго, розгублено й злякано дивився на хліб, ніби не міг пригадати, що це таке, потім узяв його обома руками, підніс до рота й почав байдуже жувати, голосно відригуючи, не звертаючи уваги на те, що на підлогу падають дорогоцінні крихти.

— Виведіть, — відвертаючись, тихо сказав Шнейдер. — Завтра вранці він буде повішений.

— Пане гауптштурмфюрер, дозвольте мені взятися за нього, — звернувся до нього помічник.

— Спробуйте. Тільки нічого не вийде. Ця людина божевільна.

— Він заспіває у мене по нотах.

Помічник коменданта домігся свого — в кімнаті, спеціально призначеній для допитів, Шкворнєв заспівав. На Пантелеймона сипались удари, а він, спльовуючи з рота кров, радісно співав слабким, надтріснутим голосом псалми, вихваляючи господа бога, дякуючи йому за послані муки.

І кати врешті-решт відступилися від нього.

Пантелеймон упав на підлогу. В темряві його можна було прийняти за купу смердючого ганчір’я. Побитий, вимучений до краю, він відчував блаженство. Він знав, що господь бог веде його крізь колючі терни мук до світлих воріт раю. Він зрозумів це ще тоді, коли потрапив до рук власовців. Його приголомшив не страшний удар прикладом гвинтівки в обличчя, а зрадництво брата во христі. Богові вгодно було провести його через такі найтяжчі випробування, і Пантелеймон пройшов через них, не похитнувшись, а лише зміцнившись у вірі. Він став нечутливим до болю, тіло здавалося невагомим, не відчував ні спраги, ні голоду. Душа його раділа, торжествувала, вириваючись з тлінної земної оболонки, готова злетіти до сліпучого світла божої мудрості й вічного райського щастя.

Пантелеймон багато дечого вже не пам’ятав, а те, що залишилося в його пам’яті, уявлялось йому викривленим, немов було відбите в кривому дзеркалі. І все ж, коли його повели вранці по табору, колючий дріт, гола, втоптана земля, весела музика, що долинала ззаду, — все це нагадало йому щось солодко-жахливе. Він знав, куди його ведуть, і сором’язливо усміхався, ніби розумів, що не заслужив таких розкішних проводів і шкодував, що не може поділитися своїм щастям з іншими.

В’язні були вишикувані на аппельплаці. Бахмутов стояв у першій шерензі. Він здогадався, що німцям пощастило спіймати когось з утікачів. Це його не здивувало — він не виключав такої можливості. Однак, побачивши приготування до страти, Бахмутов зрозумів, що Білява Бестія не зміг нічого дізнатися від своєї жертви, й тому призначену на сьогодні чергову втечу не варто відкладати. Коли б спійманий кого-небудь зрадив, його б не страчували так швидко. Він був би потрібний для дальших допитів, очних ставок з іншими. Нікого не видав, нічого не розказав… Кого ж з восьми втікачів спіткала така жорстока невдача?

Обплутані дротом ворота відчинилися, й у шеренгах в’язнів зітхнули з полегшенням: «Слимак!» Бахмутов, витягнувши шию, приглянувся. Так, це нещасний баптист, загадковий утікач. Цілком закономірно, що попався саме він. І оця жалюгідна людина виявилася міцною, немов кремінь… Не видав, не сказав. Дивовижно! Бахмутов дивився на процесію крізь примружені вії. Все відбувалося відповідно до знайомої програми — музика, кривляння помічника коменданта, відчайдушно бадьора промова Білявої Бестії.

— Його товариші вбиті. Вбиті! Ми не могли привезти їх смердючі тіла до табору. Але я ще раз заявляю: всі, хто…

Шеренги завмерли. Ніхто не ворухнеться. Всі слухають з напруженою увагою, але Бахмутов відчуває — нема відчаю, приреченості в цій напрузі. І раптом хтось кашлянув: «Кхи!» І прокотилось по шеренгах приглушене, насмішкувато-переможне: «Кхе-кхе!» Ось так, купаний у молоці пане гауптштурмфюрер. І це ще не все — сьогодні втече ще двоє…