100 ключових подій української історії - Д. Журавльов

До заборони сценічних вистав додалася заборона на публічні читання українською мовою і абсолютно безглузда заборона на публікацію україномовних текстів до нот. Нездійсненний пункт про тотальне переселення викладачів був відредагований і стосувався тепер тільки неблагонадійних. Та найцікавіші зміни торкнулися пунктів про заборону Південно-Західного відділу Російського географічного товариства і вислання з краю П. Чубинського та М. Драгоманова «як невиправних і небезпечних для краю агітаторів». За Драгоманова і Чубинського клопотався брат царя Костянтин Миколайович та київський генерал-губернатор Дондуков-Корсаков, але марно. Проект постанови передав імператору Олександру II, який поїхав на мінеральні води до німецького курорту Емс, шеф жандармів О. Потапов. Цар проглянув проект і наклав резолюцію закрити на невизначений строк Південно-Західний відділ географічного товариства.

Остаточна версія висновків наради від 18 травня 1876 p. і дістала в історії назву Емський указ.

На основі указу складалися секретні службові інструкції. Емський указ був дещо пом’якшений 1881 р. (коли прем’єр Михайло Лоріс-Меліков зняв заборону на українські вистави), проте 1884, 1892 та 1895 р. були видані нові доповнення до нього (на друк дитячих книжок тощо), які діяли аж до 1905 р. За підрахунками Я. Грицака, за період з 1876 до 1904 р. цензори пропустили лише близько 30 % поданих на їхній розгляд українських рукописів. Українському руху в Російській імперії було завдано потужного удару, проте він вижив всупереч ініціаторам Емського указу, стаючи дедалі більш політизованим.

Добре відома в Україні завдяки підручникам, пресі та публіцистам подія, котра дотепер є каменем спотикання між патріотично налаштованими українцями і прихильниками ідей «русского мира».

Чигиринська змова

Лютий – червень 1877 р., 40 сіл Чигиринського повіту Київської губернії (зокрема Шабельники, Медведівка).

Революціонери-народники Яків Васильович Стефанович (1854–1915; із родини священика, член «Землі і волі», «Чорного переділу», після Чигиринської змови кілька років перебував в еміграції у Швейцарії, 1882 р. повернувся, заарештований і засуджений до 8 років каторги, після звільнення жив на Чернігівщині); Лев Григорович (Лейба-Гірш) Дейч (1855–1941; із купців, член «Землі і волі», «Чорного переділу», відомий участю в спробі вбивства гімназиста-народника М. Гориновича, звинуваченого в зраді, після Чигиринської змови емігрант, 1883 р. виданий Росії, на каторзі, знову в еміграції, брав участь у соціалістичному русі, був помітним діячем РСДРП(м), близький друг Г. Плеханова, мемуарист); Іван Васильович Бохановський (1848–1917; дворянин, учасник «ходіння в народ», після Чигиринської змови осів у Європі, займався друкарською діяльністю, з 1902 р. член партії есерів); селянин Хома Прядько (?–?; був ходоком до царя, довгий час успішно переховувався від поліції).

Реформа 1861 р. з її спірними нормами наділення селян землею, статусом тимчасовозобов’язаних для селян до викупу ними землі, чутками про нові реформи, що їх нібито планував уряд Олександра II, створила в селянському середовищі Російської імперії передумови для постійного напруження. На початку 1870-х рр. у Чигиринському повіті, де завжди була жива пам’ять про козацьке і гайдамацьке минуле, почалися аграрні хвилювання на ґрунті питання, як саме треба вирішувати земельне питання – на основі закріплення наділів, що вже були на руках у селян (позиція заможного селянства, так званих «актовиків»), чи перерозподілу земель за «душовим принципом» (залежно від кількості осіб чоловічої статі в родині). Підтримка владою «актовиків» призвела до заворушень, в ході яких кілька сотень селян-«душовиків» були заарештовані, а селянські ходоки до царя повернулись ні з чим, розповідаючи, однак, що цар неодмінно допоможе селянам. За розвитком ситуації стежили представники народницьких організацій, деякі з яких вирішили використати зручну можливість для того, аби розпочати народне повстання проти царизму, використавши віру селян у «доброго царя».

На межі 1876–1877 рр., передчуваючи урядові репресії, саморозпустився харківський народницький гурток «Південні бунтарі». Роботу з підготовки повстання продовжували вести лише окремі його члени, зокрема Я. Стефанович, Л. Дейч і І. Бохановський. Стефанович, познайомившись із кількома селянами з Чигиринщини, зокрема з ходоком до царя Хомою Прядьком, вирішив діяти. Разом із Дейчем і Бохановським він у лютому 1877 р. прибув на Чигиринщину. Там Стефанович видав себе за царського комісара. Він мав із собою друкарський верстат, котрий випросив у південної групи народників, не пояснивши причини (більшість його колег несхвально ставилася до ідеї дурити народ фальшивими царськими маніфестами). Поселившись у Чигиринському повіті, Стефанович почав роботу з селянами-«душовиками», заручившись підтримкою близько тисячі осіб. Головним аргументом революціонерів була надрукована Бохановським нібито за підписом Олександра II «Височайша таємна грамота» (дата 19 лютого 1875 р. мала нагадати селянам про ліквідацію кріпосного права 19 лютого 1861 р.) містила заклики «втомленого від боротьби з дворянами царя» до селян і міщан формувати таємні дружини з метою збройного повстання проти вищих верств населення і подальшого подушного розподілу земель та угідь без будь-якого викупу. Винуватцем важкого становища селян, викупних платежів оголошувалося дворянство і спадкоємець царя – майбутній Олександр III. Головне, на чому наголошувала грамота, – це таємниця, зрадники каралися на смерть. Протягом кількох місяців ішов активний запис селян до Священної дружини, яку очолив колишній унтер-офіцер Е. Олійник. Учасники дружини давали клятву, не платили податків, готували зброю для повстання. На жовтень 1877 р. було призначено початок повстання, проте вже в червні того ж року плани змовників викрила поліція і почалися арешти.

Трьох лідерів змови було заарештовано 4 вересня 1877 р., проте в травні 1878 р. вони втекли з Лук’янівської в’язниці за допомогою наглядача М. Фроленка. Селянам пощастило менше – 74 з них були засуджені до кількох років каторги або заслання до Сибіру, серед них Олійник і Прядько. Кілька сотень селян були оштрафовані. Більшість потерпілих селян закономірно вважали, що їх надурили, і не ставились прихильно до революціонерів, які успішно емігрували з Росії. Неоднозначною була і реакція революціонерів на Чигиринську змову – так, Г. Плеханов вважав подібні дії неприпустимими з морально-етичної точки зору. Проте загалом змова, попри її провал, за іронією долі, увійшла в історію народницького руху як єдина серйозна спроба створення народниками масової революційної організації в сільській місцевості імперії.

Разом із гайдамаччиною Чигиринська змова запам’ятался місцевим селянам, котрі не вперше і не востаннє стали на шлях партизанської боротьби за краще життя. Логічним продовженням цієї боротьби стали події української революції в Холодному Яру в 1920-х рр. Сама ж змова є призабутою сьогодні сторінкою вітчизняної історії, попри її місце в підручниках з історії України.

Заснування першої партії в Західній Україні – РУРП

4 жовтня 1890 р., Львів.

Партію створили три угруповання: 1) «Старше покоління галицьких радикалів» – Іван Франко (1856–1916; один із найвідоміших українських письменників, поетів, публіцистів усіх часів, громадський діяч, політик, філософ, етнограф, історик, чиї політичні погляди пройшли складну еволюцію від крайнього радикалізму до поміркованого націонал-демократизму, з 1899 р. в Українській націонал-демократичній партії); Михайло Павлик (1853–1915; письменник, публіцист, громадський і політичний діяч, видавець, учень М. Драгоманова, один із лідерів «лівих народовців», разом із І. Франком редагував відомий літературний часопис «Друг»); 2) члени «Коломийського гуртка»: Северин Данилович (1860–1939 або 1942; юрист, політик, публіцист, культурний діяч, видавець, у 1920-х рр. перейшов на пропольські позиції); Теофіл Окуневський (1858–1937; юрист, громадський і політичний діяч, депутат австрійського парламенту, 1919 р. член президії Національної ради ЗУНР); 3) студентська молодь: нещодавно відрахований із Львівського університету за неблагонадійність В’ячеслав Будзиновський (1868–1935; знаний публіцист, письменник, видавець, депутат австрійського парламенту, 1899 р. заснував Українську націонал-демократичну партію, у 1927–1930 рр. керував лівою Українською партією праці); Володимир Охримович (1870–1931; громадсько-політичний діяч, журналіст, юрист, етнограф, лінгвіст, депутат австрійського парламенту, в 1923–1930 рр. голова Народної трудової партії); один із лідерів галицького студентського руху Євген Левицький (1870–1925; адвокат, публіцист і політик, з 1899 р. в УНДП, депутат австрійського парламенту, під час Першої світової війни член Союзу визволення України, в 1919–1920 рр. посол ЗУНР у Берліні та Празі); Юліан Бачинський (1870–1940; політик, громадський діяч, публіцист лівих радикальних поглядів, автор відомої брошури «Україна поневолена» 1895 р., у якій уперше сформулював ідею незалежної соборної України, з 1899 р. один із лідерів Української соціал-демократичної партії, член політичної ради ЗУНР у 1918–1919 рр., 1932 р. переїхав до УРСР, 1934 р. заарештований, помер у таборах); Микола Ганкевич (1869–1931; журналіст, політик, провідний галицький марксист, ідеолог «австромарксизму», в 1899–1914 рр. засновник і перший голова УСДП, співпрацював з австрійською і польською соціал-демократією, в розбудові ЗУНР участі не брав, на початку 1920-х рр. виключений з рідної УСДП через небажання переходити на комуністичні позиції); майбутній батько січового стрілецтва Кирило Трильовський (1864–1941; адвокат, публіцист, депутат австрійського парламенту, 1900 р. заснував першу в Галичині «Січ», 1912 р. очолив Січовий комітет, наступного року – організацію УСС, голова Бойової управи УСС, член національної ради ЗУНР).