Розмір має значення - Брати Капранови
Шрифт:
Интервал:
Закладка:
- Ви хочете провести інспекцію?
- Боже збав! - я темпераментно замахав руками. - Рекомендації. Отримати рекомендації. Наприклад, від цього… - зморшки, які побігли моїм чолом, повинні були свідчити про напружену роботу пам’яті. - Ро… Родимчика. Я теж хочу золоту табличку, чи ви знов скажете, що не єврей не має на це права?
- Питання конкретне, - рабин відкинувся на спинку крісла. - А яку суму ваша дружина готова пожертвувати?
Я очікував на такий розвиток розмови.
- А скільки дав цей Родимчик? До речі, він існує в природі, чи це так, реклама для довірливих?
- Ага! То вам потрібен Ліон?
- Мені потрібна золота дошка з подякою. А в цього спонсора хочу уточнити, скільки він вам дає. У вас є його адреса?
Розмова перейшла в найцікавішу на мій погляд фазу.
- Він живе в сусідньому будинку, - відповів рабин, неначе відкриваючи військову таємницю. - Слухайте, Ліон був перший, а першим завжди дешевше. Тоді на цьому місці стояла бедуїнська хижа.
- А зараз він не на відправі?
Рабин опустив очі.
- Чесно кажучи, він не дуже ретельно виконує обряди.
- Крім внесків, я так думаю.
- Внески - це святе. Я хочу сказати - навіщо ставити наші стосунки в залежність від Ліона? Думаю, тисяч за двісті шекелів ми з вами могли б домовитися. І потім п’ять тисяч щомісяця.
«Грабують!» - мало не заволав я, але натомість уточнив:
- А табличка і справді золота?
- Ваша буде золотою.
- А ця?
- Позолота.
Я зауважив, що про фінанси мій візаві розмовляє значно жвавіше, ніж на богословські теми.
- Гадаю, що вона коштувала вп’ятеро дешевше.
У відповідь він лише розвів руки і побожно подивився в небо.
- Тоді давайте я все-таки спочатку перебалакаю з Родимчиком.
Ребе похитав у мій бік кривим пальцем і захихотів:
- Все-таки мені здається, що ви єврей.
- Сто процентів, що ні.
- Але сподіваюсь, що Сефер-Тора [8] у вашій хаті все-таки є?
Клята юдаїка! Я невпевнено кивнув.
Господар синагоги пірнув глибоко в надра столу і після кількахвилинного порпання видобув назовні щось на кшталт кулькової ручки.
- Тримайте! - сказав він урочисто.
Я уважно оглянув подарунок. Це і справді була ручка, але у зовсім іншому, первинному значенні цього слова. І навіть не ціла ручка, а її частина - вирізьблена з дерева маленька людська кисть з витягнутим вперед вказівним пальчиком. Насаджена на різьблену паличку, вона скидалася на прадавню шкільну указку з Київського музею педагогіки.
- Дивіться, не загубіть, - ребе прискіпливо зазирнув у мої очі. - Сподіваюся, ви знаєте, що з цим робити?
- Аякже, - я гідно витримав його погляд. - Ні в якому разі не загублю.
На підтвердження я акуратно вклав подарунок до нагрудної кишені.
Фіма влетів до моєї кімнати, радісно вимахуючи руками:
- Сьогодні я відпрацював не ваші нещасні три проценти, а цілих п’ять.
- Ви знайшли синагогу?
- Краще, - деякий час він не міг зупинитися на місці, а тому намотував кола в маленькій кімнатці, неначе муха, і раптом завмер, не зводячи погляду з моїх грудей.
- Це що?
Я стурбовано опустив очі. З нагрудної кишені випирав презент ребе.
- А, це… Сувенір. Подарував один знайомий… Обережно.
- Тоді… - Фіма витяг з кишені мою указку, замислено покрутив у руках, а потім рішуче вийшов разом з нею із кімнати. Я подався слідом і побачив, як господар поклав подарунок на полицю холодильника.
Дивно. Ніяких інших культових предметів серед вмісту кухонного агрегату я не помітив, та й ребе, здається, не згадував про зберігання у холодильнику.
- Так от. Я знайшов вам бандита, - Фіма зробив паузу, очікуючи на вибуховий ефект свого повідомлення.
- Ви ж обіцяли синагогу, - я не зміг втриматися від скептичної інтонації.
Він сумно розвів руками:
- Аз ох-н-вей.
Цей знаменитий вислів мав надто багато трактувань. Озброєний невеличким місцевим досвідом, я уточнив:
- А все-таки?
- Та де вона дінеться, ваша синагога!
- Моя?
- Не чіпляйтеся до слів. Наступний шабат…
- Ви думаєте, я тут рік збираюся сидіти? За що я вам плачу три проценти?
Фіма зупинився. Треба зазначити, він був збентежений:
- Скоріш за все, вони з бандитом ходять до одної синагоги.
- А до якої ходить бандит?
Мій господар знову відчайдушно замахав руками:
- Я що, повинен був за один день довідатися про все? Подякуйте, що я знайшов вам бандита. Це не так легко, як здається.
Що ж, за великим рахунком він мав рацію. Це справді не так легко. Крім того, з ребе я й сам познайомився. Хто іще нам потрібен, фінансист? На цьому фронті теж є з чого почати. Але мені муляло бажання дати старому по носі. Мабуть, через його постійні розмови про відсотки.
- Зачекайте. Я, по-вашому, маю прийти до бандита в гості і сказати: здрастуйте, я приїхав з Києва і буду у вас жити? А як же решта зв’язків? За що я вам гроші плачу?
Старий одразу заканючив:
- Ну чому ви такий невдячний? Я всі ноги розбив, ходячи містом, а ви…
- Хто він?
- О, це дуже відома людина.
- Цар Давид?
- Салман Каганович.
Це ім’я нічого мені не сказало.
- Хто такий цей ваш Каганович? Політик? Співак?
- Бандит, - розвів руками Фіма. - Бандит, і все. Професійний бандит.
- Господи, а з чого ж він живе? - наскільки я знав, показники злочинності в Ізраїлі не могли дати поживи навіть одному професійному злодію на всю країну.
- Ой! Я вас умоляю. Вони всі вже давно отримують гроші від Мосаду. А цей, здається ще й від поліції. Якби нам весь час не доводили, що існує бандитизм, хто б голосував за всі ці грандіозні цифри на утримання спецслужб?
А що, схоже на правду.
- Ви тут мені баки не забивайте, а розкажіть, як вийти на Кагановича. Що я його, за штани на вулиці ловитиму?
- Я пока не знаю, там кругом охорона. Але завтра мені повинні дати наводку на синагогу, - спробував захищатися мій господар.
- Синагогу я знайшов сам. Без вас.
Фіма просто-таки упав на стілець. Неначе йому спаралізувало ноги.
- Ви-и-и? Ви знайшли синагогу?
- Знайшов, - підтвердив я не без пихи. - Марсіаністська синагога біля самісінької квартири.
- Марсіаністська? Цорес [9]! Мені давно треба було здогадатися. Якщо його не знають пристойні люди, значить він з їхнього цього міжгалактичного макес [10]. Що тут удівляться, що вони підкинули вам цю дрянь.
- Яку дрянь? - я трохи здивувався.
- Яд [11].
Здається, як на суперагента я задовго збирав думки докупи. Але для українського бізнесмена Мамая трохи замислитись було нешкідливо.
- Це та штучка, яку ви поклали до холодильника? - перепитав я обережно. - Якийсь марсіаністський ритуал?
- Марсіаністський?… - Фіма засмучено похитав головою. - Ой, який наївний гой! Ви так не зробите бізнес у нашій країні. Взять у незнакомця сувенір і не понять, що там може буть мікрофон і передатчик.
- Для чого?
Фіма гучно зітхнув:
- Тепер я знаю, чому поляки заробляють на вас тридцять процентов.
- Зачекайте. Ви хочете сказати, що в цій указці заховано мікрофон? Мені ж її подарували в синагозі!
- І що, цей подарунок сам по собі вас не здивував?
Чесно сказати, для нашої християнської традиції такі фокуси виглядають дивно. Хоча…
- А навіщо ж ви поклали її до холодильника?
Фіма зовсім засмутився.
- Плакали мої грошики з цим гоєм. Ви що, думаєте, у мене в квартирі десь є лучша звукоізоляція?
- Ішечка! - радісно гукнув я в автомат зв’язку. - Здається, знайшовся хороший варіант. Синагога невеличка, але це навіть добре. Наше прізвище не загубиться у списку спонсорів. А ребе - такий приємний чоловік! Ти знаєш, він навіть обіцяє справжню золоту табличку перед самим входом… Ні, не позолочену, а справжню, золоту…
Дерев’яна указка, задля якої я, власне, і старався, лежала в кишені так, щоб вони могли почути кожне моє слово. Хто «вони», спитаєте ви? А ті, хто підкинув мені подарунка із вбудованим мікрофоном. Чи ви гадаєте, що ребе прослуховує усіх своїх гостей? Ні. В моїй кишені лежить доказ, що справа просувається у вірному напрямку. Жоден терорист у світі не працює без компаньйонів. І вони можуть маскуватися під релігійних діячів, банкірів або місцевих мафіозі, але для того й існують суперагенти! Ми витягнемо на світ Божий цих брудних щурів, у які б темні нори вони не сховалися.
Моє перевтілення у звичайного бізнесмена з України було настільки майстерним, що в синагозі я довірливо взяв презент з мікрофоном. Але справжній суперагент вміє вчасно зняти машкару. І тепер я використаю дарунок данайців проти самих данайців. Як вам така поправка до Святого Письма?
- Я домовився зустрітися з одним спонсором. Розпитаю, що там і як… Так, буду обережний. Цілую тебе.
Підтримавши у такий спосіб легенду, я повернувся додому, акуратно, без зайвого шуму поклав мікрофон до холодильника і одразу взявся писати запит до Києва про «відому людину» Кагановича. Отепер я вже точно буду знати, що він їсть на обід.